Про навчання, реабілітацію та працевлаштування незрячих в Україні

Автор: Бруль Константин.

Передова світова практика та проблеми навчання, реабілітацію та працевлаштування незрячих в Україні.

Передова світова практика

12-13 мая 2015 р. в рамках шведськоукраїнського проекту «Незрячий посланець комп’ютерних технологій», мета якого – розширення ринку праці для осіб з вадами зору шляхом впровадження новітніх комп’ютерних технологій, створення перших аудіокнижок у форматі „дейзі”, було проведено семинари у чотирьох бібліотеках м. Києва (Парламентська, ім. Вернацького, ім. Лесі Українки, бібліотека УТОС ім Островського). Семинари проводила координатор проекту від України, виконавчий директор Львівського обласного осередку ВГО «Українська спілка інвалідів – УСІ», радник голови Львівської обласної державної адміністрації Оксана Потимко та брали участь двоє учасників із Швеції – робітники шведських вищих навчальних закладів, обидва – незрячі. Вони розповіли про систему навчання, реабілітації та працевлаштування людей з проблемами зору в Швеції наступне.

На початку 1980-х років Швеція відмовилась від спеціалізованих шкіл для незрячих та слабозорих. З тих пір всі незрячі діти навчаються у загальних школах по місту проживання. Координує навчання Шведський Тифлоцентр, який має філії у всіх областях Швеції.
Кожні пів-року незряча дитина з батьками протягом тижня відвідує Тифлоцентр, де дитину навчають основам володіння шрифтом Брайля, просторової орієнтації за допомогою «білої тростини», основам роботи з комп”ютерними тифлоприладами. Батьків навчають, як правильно поводитись з незрячою дитиною, щоб забезпечити їй навчання у школі та активне життя у суспільстві.
Кожного року Тифлоцентр протягом 1-2 тижнів відвідують вчителі, які працюють з незрячою дитиною в школі. Їх готують до того, як правильно організувати навчальний процес, щоб незряча дитина не відставала в навчанні і не затримувала роботу зрячих дітей. Вчителів навчають читати брайль, працювати з тифлоплеєрами тощо.

Незрячу дитину забезпечують трьома екземплярами кожного підручника: брайлівським, озвученим у аудіоформаті «дейзі» та електронним (DOC, TXT).

У 14 років незряча дитина проходить тест на вміння орієнтуватися за допомогою тростини. Для цього незрячий підліток повинен самостійно, без допомоги родичів, дістатися з місця свого проживання до Тифлоцентру. Наслідком цієї системи є те, що всі незрячі шведи вільно орієнтуються у просторі і самостійно пересуваються вулицями за допомогою тростини.

Подібним же чином проходить навчання у вищих учбових закладах. Студенти, як і школярі, забезпечуються озвученими підручниками, посібниками, тифлоплеєрами та всім необхідним. У Швеції кожного року створюється від 3000 до 6000 озвучених книг у форматі «дейзі». Для дітей книги начитують читці, для студентів та дорослих їх створюють на комп’ютері за допомогою синтезатора мови.

Швеція не має системи спеціальних підприємств для незрячих. Всі незрячі працюють на звичайних підприємствах. Швеція також не має квотного принципу працевлаштування інвалідів, але кожному інваліду надається суттєва державна допомога при працевлаштуванні:

Держава через Тифлоцентр оборудує незрячому або слабозорому робоче місце. Це може бути додаткове освітлення, придбання необхідного озвученого комп’ютерного обладнання, створення для незрячого спеціальних озвучених програм за фахом його роботи. Це є система створення робочого місця.

Окрім того, держава протягом 5 років частково компенсує роботодавцю зарплатню інваліда. Ця компенсація поступово знижується від 90 до 10 процентів зарплатні. Тільки через 5 років інвалід виходить на самоокупність. Спеціальне обладнання закріплюється за інвалідом. У разі зміни місця роботи обладнання переміщується разом із робітником-інвалідом.

Якщо людина втратила зір у зрілому віці, вона потрапляє до системи реабілітації. Реабілітаційні заклади існують у всіх обласних центрах і зазвичай їх прив’язано до лікарняних закладів. Після медичної та соціальної реабілітації (робота із психологом, навчання просторової орієнтації за допомогою тростини, опанування озвученої роботи із комп’ютером або тільки із тифлоплеєром – залежно від освіти та фаху), людина може або повернутися до своєї спеціальності, або опанувати нову спеціальність.

У Швеції інваліди по зору працюють більш ніж за 80 спеціальностями.

Приблизно 50% шведських незрячих працюють і повністю самостійно утримують себе і свої сім’ї, а 50% не працюють і знаходяться на соціальному забезпеченні.

Місцеві філії Тифлоцентру (на зразок наших первинних осередків УТОС) збирають інформацію про незрячих на місцях та передають незрячим інформацію з Тифлоцентру про існуючі спеціальні курси, семинари, вакансії тощо.

Окрім навчання та роботи, шведські незрячі можуть звертатися до місцевої влади для облаштування свого помешкання. Комісія Тифлоцентру визначає, які спеціальні побутові прилади необхідно мати кожній конкретній незрячій людині, ці прилади купуються за рахунок держави. При необхідності облаштовується підхід до помешкання.

Оскільки всі шведські незрячі вільно орієнтуються у просторі та на вулицях, а перехрестя оснащено звуковими маячками, незрячий може самостійно дібратися до зупинки транспорту. Розклад пересування транспорту є у незрячого в озвученому смартфоні. Цей розклад практично ніколи не порушується більш ніж на 1-2 хвилини. Автобус завжди зупиняється точно на зупинці і вхідні двері завжди відкриваються біля п’ятачка, поміченого виппуклою бруківкою. Таким чином, у незрячого не буває проблем із посадкою у транспорт.

Системи волонтерського супровіду незрячих у Швеції немає. Замість цього, любий таксист зобов’язаний у разі необхідності довести незрячого до входу у вокзал, аеропорт, метро, де незрячого зустріне служба допомоги транспортного закладу.

Така система призводить до того, що незрячі у Швеції з самого дитинства живуть, навчаються і працюють серед здорових людей, здобувають освіту залежно від своїх здібностей, вільно пересуваються вулицями, користуються транспортом, державними засобами, магазинами тощо. Здорові шведи змалку співіснують з інвалідами, тому навчаються спокійно разом з ними жити, навчатись та працювати.

Стан навчання, реабілітації, працевлаштування та побутового життя незрячих в Україні

Навчання

На 2015 рік в Україні існує 6 шкіл-інтернатів для сліпих дітей (один з них зараз перебуває на тимчасово неконтрольованій території). За інформацією Оксани Потимко в інтернатах для сліпих дітей навчаються приблизно 760 незрячих дітей, в той час як 988 незрячих дітей або навчаються в звичайних школах, не маючи спеціальних підручників, приладів та підготованих вчителів, або взагалі ніде не навчаються. Батьки з різних причин не посилають сліпих дітей до інтернатів: далека відстань (до 700 км), психічна травма для незрячої дитини залишити сім’ю у ранньому віці, неосвіченість батьків тощо. Звичайні школи поки-що не готові приймати на навчання незрячих, тому що не мають досвіду, потрібних підручників та спеціального обладнання.

Окрім того, досвід спілкування із випускниками інтернатів для незрячих показує, що вони у переважній більшості зовсім не володіють навичками просторової орієнтації за допомогою тростини та озвученим комп’ютером. Окрім того, більшості з них притаманні відставання психічного розвитку та низький рівень знання. Це є слідством закритого, малоконтрольованого державою життя в школі-інтернаті, де вимоги до рівня знань сильно знижено «добрими» директором та вчителями. Внаслідок цього діти не отримують дуже необхідних їм навичок соціального життя.

Іншим трагічним наслідком існування шкіл-інтернатів для сліпих є те, що здорові діти не стикаються у дитинстві з незрячими, тому у дорослому віці не мають жодної уяви, як співіснувати та співпрацювати з незрячою людиною. Все це дуже знижує шанси незрячої людини знайти у майбутньому своє місце у суспільстві.

Школи-інтернати для слабозорих взагалі є незрозумілим витвором соціалізму. Всі слабозорі діти без вийнятку можуть навчатися у звичайних школах, сидячи на перших партах. Ніякого спеціального обладнання та спеціальних технологій навчання інтернати для слабозорих ніколи не мали і не мають. Не можна зрозуміти, чому слабозорих дітей відділяють у «гетто» шкіл-інтернатів: вони не звикають до соціуму, соціум не звикає до них. Школи-інтернати для слабозорих взагалі не потрібні. Кажу це як випускник спецшколи-інтернату №4 м. Києва.

Таким чином, зрозуміло, що шкільна освіта незрячих та слабозорих в Україні повністю збанкрутувала і потребує негайного глибокого реформування.

На семінарах Оксана Потимко розповідала і показувала відеоматеріали про пілотний проект навчання сліпонародженої дівчинки в звичайній сільській школі Львівської області. Дівчинка вже закінчує 4-й клас, навчається гарно, розвивається нормально, живе в своїй родині, освоїла брайль, тифлоплеєр та тростину. Шведсько-український проект дасть можливість створити до кінця 2015 року всі шкільні підручники у аудіоформаті «дейзі». Є велика надія, що цей пілотний проект буде застосовано для початку такої необхідної глибинної реформи шкільного навчання незрячих в Україні.

УТОС

УТОС може запропонувати незрячій людині виключно некваліфіковану роботу слюсаря-складальника з мізерною зарплатнею у 300-500 грн. на місяць. УТОС ніколи нічим не допомагав студентам, людям з вищою освітою та незрячим, які працюють поза системою УТОС. Таких людей УТОС просто не помічав і не помічає зараз, у скрутні часи. Внаслідок цього підприємства УТОС просто не мають кваліфікованих інженерів та управлінців, які б могли врятувати їх від банкрутства.

Після падіння планового соціалістичного господарства підприємства УТОС втратили систему державних закупівель своєї продукції і дуже швидко скотились до межі банкрутства і немає ніякого шансу змінити це становище. Та й не треба цього робити. Незрячі повинні працювати за фахом, здібностями, освітою серед зрячих людей, як це відбувається у всіх цивілізованих країнах.

Керівництво УТОС – це пристарілі (за 70 років) люди з невисокою освітою та культурою, дуже далекі від сучасних комп’ютерних технологій та й від рядових незрячих. Жебракуючі підприємства УТОС в основному виживають за рахунок віддання своїх приміщень в аренду. У самому Центральному правлінні УТОС 6 поверхів із 7 здається в аренду. Все це робиться непрозоро і, скоріш за все, корупційно, із значним заниженням офіційної ціни аренди та отримання дуже суттєвих сум неоподаткованою «чорною» готівкою. Звітів про отримані за рахунок аренди кошти ніколи не надається. І грошей цих вистачає тільки на пристойну зарплатню для керівництва, а робітники фактично жебракують. Часто вони ходять на роботу не заради грошей, а заради спілкування та участі у самодіяльності. Незряча молодь вже років 20 не йде в УТОС після закінчення школи.

Постійно з’являється інформація про випадки скандального незаконного відчуження УТОСівського майна: баз відпочинку, приміщень виробничих підприємств. Часто все це виглядає як «рейдерський захват» майна УТОСу, але існує дуже велика підозра, що у такий спосіб керівництво УТОС цілеспрямовано провадить незаконний розпродаж майна УТОСу комерційним структурам.

Щороку керівництво УТОС номінує кілька людей з розряду керівників (директори, президенти, їх замісники) на звання «Заслужений працівник соціальної сфери». Це звання дає 20% надбавки до зарплатні та пенсії. Так формується порочне коло керівників з круговою порукою. Вони щороку розподіляють на свою користь державні субсидії і, можливо, незаконно розпродають майно УТОС на мільйони гривень, прикриваючись жебракуючими рядовими робітниками підприємств УТОС, в основному – предпенсійного віку, малоосвідченими та неактивними, згідними працювати за копійки та мовчати. Судитися з керівництвом УТОС важко, бо воно (керівництво) гарно вміє здіймати галас про те, що «ображають сліпих». Зрозуміло, що керівники підприємств УТОС, пов’язані круговою порукою, наврядчи здатні змінити ситуацію на краще, вибравши на чергових звітно-виборчих зборах у 2016 році нове ефективне керівництво УТОС.

Таким чином, УТОС давно перетворився на нецивілізовану корупційну структуру, де виробництво практично повністю зруйновано, а малокваліфіковане напів-злочинне керівництво живе за рахунок сумнівної здачі в аренду та незаконного розпродажу свого майна, спекулювання перед державою проблемами незрячих (які воно повинно вирішувати, але нездатне і не має бажання цього робити) та сумнівного непрозорого розподілу щорічних державних субсидій, не роблячи анічогісінько для розвитку системи реабілітації та працевлаштування українських незрячих.

Ітак, держава не займається незрячими і виділяє на це гроші системі УТОС, а система УТОС не займається навчанням, реабілітацією та працевлаштуванням незрячих, а паразитує на субсидіях та субаренді. Незрячі фахівці вне системи УТОС взагалі існують самі по собі практично без жодної допомоги як з боку держави, так і з боку УТОС.

Первинні організації незрячих

Первинні організаціі УТОС практично не пов’язані із Центральним правлінням та виробничими підприємствами УТОС – вони живуть своїм окремим життям: робота із спонсорами заради продовольчих пайків до свят, невелика самодіяльність, культурне життя (театри, екскурсії). Керівництво УТОС фактично прикривається ними у боротьбі за державні субсидії, на ділі не допомагаючи їм нічим, а навпаки намагаючись отримувати ще й частку щорічних внесків, які члени первинних організацій здають згідно з Уставом УТОС (зараз це 12 грн. на рік для кожного члена первинної організації).
Навчання у вищих учбових закладах.

Останні 15-20 років незрячі в Україні мають можливість безкоштовно навчатися в деяких (але зовсім не в усіх) ВУЗах. Але цим допомога їм і закінчується. Ні спеціалізованих підручників, ні допомоги у придбанні комп’ютера, ні кваліфікованої консультації з вибору майбутньої професії. У кращому випадку незрячий студент може безкоштовно отримати у СОБЕС диктофон та недорогий mp3-плеєр. Враховуючи, що із-за недоліків системи освіти абсолютна більшість незрячих студентів не володіють ані тростиною, ані озвученим комп’ютером, вони не мають практично ніяких шансів працевлаштуватися після закінчення інституту. Це підсилюється тим, що директори та й прості робітники підприємств майже ніколи в житті не бачили незрячих, бояться їх, не вміють з ними спілкуватися та працювати. Тому незрячих дуже неохоче приймають на роботу. А враховуючи непристосованість більшості незрячих до суспільного життя, їх шанси на працевлаштування зводяться майже до нуля.

Реабілітація та працевлаштування

Вважається, що всім цим займається УТОС. Але це – велика омана та велика неправда. УТОС не займається ані реабілітацією, а ні працевлаштуванням.

Єдиний Республіканський реабілітаційний центр УТОС (м. Київ, Червонозоряний проспект) проводить двомісячні курси загальної реабілітації (користування тростиною, ведення домашнього господарства). Але Центр може обслужити за рік не більше 50-60 людей. Для України це дуже мало. Кілька тисяч українців (до 10000) щорічно стають інвалідами по зору. Такі центри повинні бути щонайменьше у кожному обласному центрі України.

Ні в одному загальнодержавному реабілітаційному центрі (як центр в Лютежі) не навчають незрячих.

Про працевлаштування в системі УТОС ми вже говорили. Тільки некваліфікована робота слюсаря-складальника за мізерну зарплатню. Це – не працевлаштування.

Працевлаштування трудових книжок

За останні 10 років в Україні дуже поширилось таке ганебне явище як працевлаштування трудових книжок інвалідів, як відповідь на введення державою квоти для підприємств на працевлаштування інвалідів.

При цьому втрачають і держава, і інвалід. Держава не отримує від підприємств грошей, які могла би витратити на навчання та працевлаштування інвалідів. А інвалідизамість роботи отримують подачку у розмірі половини мінімальної зарплати (пів-ставки), сидять вдома, втрачають навики як до роботи, так і до соціального життя. Честно кажучи, вони просто розбещуються і деградують. Після 5 років сидіння вдома незрячий вже нізащо не піде на роботу. Відбуваються якісь незворотні зміни у психіці людини. Таку людину державі доведеться далі утримувати протягом всього її життя.
А чиновники звітують державі про успішне створення сотень тисяч робочих місць, в той час як сотні тисяч інвалідів за невеликий хабар віддали підприємствам свої трудові книжки, не отримавши при цьому ні роботи, ні реабілітації, ні інтеграції в життя суспільства.

Медична соціально-трудова комісія (МСЕК)

МСЕК – це давній безнадійний головний біль для незрячих. У складі цих комісій досі немає спеціалістів-реабілітологів, а є тількі лікарі. Але чомусь ця комісія визначає заходи із реабілітації та працевлаштування людини, не маючи ані найменшого поняття ні про реабілітацію, ні про працевлаштування незрячих.

Найчастіше за давньою пагубною традицією МСЕК у своїх висновках інвалідам по зору пише «Робота тільки в системі УТОС», позбуваючи людину можливості влаштуватися на роботу за фахом, освітою та бажанням.

Сучасний МСЕК – це просто велика прикрість для України. Це – гімн нефаховості, байдужості та призирства до особистості.

З цим треба щось робити. МСЕК не може давати рекомендації з реабілітації та працевлаштування, якщо в його складі немає досвідченого фахівця з реабілітації інвалідів, який ознайомлений із закладами реабілітації, навчання інвалідів та переліком професій і умовами праці для інваліда у сучасному комп’ютерізованому суспільстві.

Створення індивідуальних робочих місць

Це – найболючіша та найнерозвинута галузь життя незрячих, які мають освіту. Робота у цій сфері ще взагалі не починалась. В Україні не існує поки ні єдиного центру по створенню індивідуальних робочих місць, як і не існує ні єдиного центру, який би фахово збирав та систематизував інформацію про доступні для незрячих спеціальності. Все це потрібно створювати з нуля. Є в Україні незрячі та слабозорі викладачі, юристи, музиканти, перекладачі, програмісти, інженери, бухгалтери, підприємці. Але вони самі про себе дбають. Ніякого узагальнення їхнього досвіду з метою допомоги іншим незрячим працювати у цих сферах не існує.

Більш-менш налагодженою є підготовка (але не працевлаштування) незрячих масажистів у Київському медучилищі ім. Святого Луки. Нажаль, училище не має можливості збирати інформацію про вакансії масажистів і сприяти працевлаштуванню своїх випускників.

Здавалося б, Фонд соціального захисту інвалідів повинен турбуватися працевлаштуванням та створенням робочих місць для інвалідів. Але на практиці Фонд в основному зайнятий збиранням коштів з підприємств, які не виконують квоту працевлаштування інвалідів і віддання цих коштів державі без створення жодних серйозних программ реабілітації, працевлаштування інвалідів та створення індивідуальних робочих місць. Навіщо тоді потрібен Фонд соціального захисту інвалідів? Функцію збору коштів краще виконувала би Державна налогова служба.

Чомусь, замість створення робочих місць Фонд постійно фінансує інваспорт. Який може бути інвваспорт для інвалідів, в яких немає роботи? Це – чисте шахрайство і обкрадання інвалідів. Спочатку – добротна освіта і робота, а вже потім – інваспорт.

Доступність для незрячих вулиць, транспорту та державних установ

Нажаль, на наших вулицях дуже багато фізичних перешкод для людей з вадами зору: ями, глибокі калюжі, нерівний асфальт, скрізь стирчать залізні труби, пересувні рекламні щити прямо на дорозі, стоять бетонні стовпчики та бетонні «вази», загороджуючи проїзд автомобілям. Це – справжні пастки та капкани для слабозорих та незрячих. У наслідку – травми ніг, падіння, пошкоджене взуття та одяг – звичайні речі для людей з проблемами зору. Звукових маячків на перехрестях дуже мало.
Тролейбуси, автобуси та трамваї ходять поза розкладом, зупиняються часто за межами зупинки. Роздивитись номер слабозорій людині важко, тому що сучасне електронне табло з номером чомусь не білого, а темно-червоного коліру, який зовсім не видно вдень. Сісти в маршрутку взагалі проблематично: зупиняються маршрутки де завгодно, стоять на зупинці дуже мало, заважають великогабаритному транспорту правильно під’їхати до зупинки.

Метро за останні роки робить кроки назустріч незрячим у правильному напрямі (звукові маячки на вході, контрастні жовті полоси на сходах, супровід незрячих). Але й тут ще не все гаразд: дуже не вистачає контрастних поміток від входу до пункту перевірки посвідчень і звідти – до ескалатора. Більшість станцій метро та міжескалаторні переходи дуже слабо освітлено. Часто слабозора людина практично не бачить, куди слід іти і який з декількох ескалаторів зараз працює. Слабозорих людей у 10 разів більше, ніж незрячих, і вони повинні мати можливість пересуватися в метро самостійно. Підходи від зупинки транспорту до входу метро майже скрізь захаращено кіосками. Знайти вхід до метро часто буває дуже складно.

Про неосвідченість та нефаховість держави у питаннях незрячих говорить те, що велика кількість сайтів державних установ та програми електронної бухгалтерської звітності частково або повністю не піддаються озвученню за допомогою спеціальних програм екранного доступу, якими користуються незрячі при роботі на комп’ютері. Цю проблему можна було б безкоштовно виправити на етапі проектування сайтів та комп’ютерних програм бухгалтерського обліку та звітності. Але для цього треба цікавитись та володіти питаннями сучасних комп’ютерних тифло технологій. Схоже, що питання інтеграції незрячих у життя суспільства поки-що практично не цікавлять державу.

Висновки та програма дій

Ітак, зрозуміло, що система навчання, працевлаштування, реабілітації та суспільного життя незрячих в Україні знаходиться у дуже глибокій кризі та потребує дуже серйозного реформування.
Необхідно почати позбуватися шкіл-інтернатів для сліпих та слабозорих дітей і переходити до навчання сліпих дітей в загальних школах.

Потрібно створити фаховий сучасний український Тифлоцентр, який буде керувати навчанням незрячих дітей у загальних школах.

Систему підприємств УТОС треба перестати підтримувати як нездатну виконувати свої функції з працевлаштування та розпустити разом із Центральним правлінням УТОС.

Дієздатними з цієї системи є тільки Центральна бібліотека для незрячих, Дом звукозапису та друку УТОС та первинні осередки УТОС. Ці організації треба реформувати і підтримувати на державному рівні.

У системі сучасного Тифлоцентру треба створити служби професійної реабілітації та підтримки працевлаштування незрячих (збір даних про доступні професії, збір даних про вакансії, організація професійного навчання, створення індивідуального робочого місця).

Потрібно створити систему медично-соціальних реабілітаційних установ для людей, які втрачають зір у дорослому віці, щоб допомогти їм не впасти на соціальне дно, а залишитися у своїй професії та соціальному середовищі або мати можливість оволодіти новою професією. Тут дуже важливим є почати займатися людиною відразу при виникненні істотних проблем із зором, не чекаючи, поки людина втратить роботу, сім’ю, віру у свої сили та можливості, бажання працювати та активно жити, приносити користь суспільству.

МСЕКи або повинні включити до свого складу фахових реабілітологів, або перестати видавати рекомендації з реабілітації та працевлаштування і тільки встановлювати ступінь інвалідності.
Як видно, це – великий комплекс заходів, для досягнення яких потрібно розробити і виконати цілу низку складних соціально-реабілітаційних проектів. Позитивний світовий досвіт є, потрібно його досконало вивчити і грамотно ним скористатися.